Застосування практики Європейського Суду з прав людини

        Відповідно до Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», в рамках Ради Європи  у 1959 році було створено Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), що є компетентним судовим органом з міжнародною юрисдикцією та покликаний своєю діяльністю гарантувати захист і поновлення порушених прав осіб, незалежно від громадянства, раси, віку чи інших особливостей, шляхом розгляду скарг (заяв) поданих фізичними особами, а інколи, державами, після розгляду яких суд робить висновок, чи мало місце порушення права (прав).

        Конвенція та протоколи до неї містять перелік основних прав людини, однак, враховуючи те, що жоден нормативний акт, тим паче, нормативний акт, що передбачає захист прав людини, як і кожен юридичний текст, не може мати цілком точного змісту, особливо, що стосується даної Конвенції, то права і свободи прописані досить абстрактно і при розгляді скарг нерідко потребують уточнення та тлумачення понять. Важливо, що більшість прав було розроблені таким чином, щоб забезпечити можливість їх широкого тлумачення.

        Практику Європейського суду з прав людини важко переоцінити також як один із інструментів подолання прогалин у законодавстві.

        Урахування тих тенденцій та понять, які були введені саме ЄСПЛ та найчастіше є більш ширшими ніж запропоновані національним законодавством, дозволяє попередити ті негативні наслідки, які зазвичай бувають спричинені наявністю прогалин у законодавстві.

        Важливим для розуміння практики ЄСПЛ, як інструменту подолання прогалин у законодавстві, є розгляд «автономних понять».

        Історія виникнення автономних понять розпочалась багато років тому. У 1971 році К. Енгель та ще чотири військовослужбовці призовної служби, які проходили службу в збройних силах Нідерландів, подали заяви до Європейської комісії з прав людини, заявляючи про порушення в застосуванні військовими судами покарань за військові дії. Заявники, скаржилися, що провадження у військових судах не задовольнили вимог ст. 6 Конвенції, яка проголошує: “Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення”.

        В той же час, Уряд стверджував, що згідно з законодавством Нідерландів такі військові покарання є суто дисциплінарними, а не кримінальними злочинами, і тому ст. 6 Конвенції взагалі не застосовується.

        Судом було визнано, що різниця між дисциплінарним провадженням та кримінальним провадженням є зрозумілою і відображає усталену практику розмежування дисциплінарних та кримінальних правопорушень. Перші є менш тяжкими та тягнуть за собою більш обмежені наслідки, ніж останні. Існування та відмінність цих двох концепцій було чітко встановлено посиланням на вітчизняне законодавство.

        Враховуючи розрізненість цих двох понять у вітчизняному законодавстві, слід очікувати, що гарантії ст. 6 Конвенції не поширюються на дисциплінарні стягнення, а обмежуються кримінальним звинуваченням та “визначенням цивільних прав та обов'язків”. Оскільки чіткість дисциплінарних правопорушень була встановлена, а Конвенція  надавала право на справедливий судовий розгляд лише за кримінальні правопорушення, було б природно вважати, що Конвенція не забезпечує захист військовослужбовців під час розгляду дисциплінарного провадження .

        В той же час, ЄСПЛ висловив побоювання, що деякі дії чи упущення можуть бути кваліфіковані договірною державою, навмисно чи без умислу, як дисциплінарні правопорушення, таким чином, щоб уникнути гарантій ст. 6 Конвенції.

        Отже, деякі ключові питання, що дозволяли державам-членам обійти Конвенцію, посилаючись на свою суверенну волю, було упереджено саме за допомогою “автономних понять”, що буде розглянуто нижче.

        Таким чином, варто звернути увагу, що означає прикметник «автономний»: автономні поняття Конвенції мають статус семантичної незалежності -  їх значення не можна ототожнювати зі значенням, яке ці самі поняття мають у внутрішньому законодавстві. Іншими словами, “кримінальне обвинувачення Конвенції” не обов'язково означає “кримінальне обвинувачення національного законодавства”.

        У справі «Енгель та інші проти Нідерландів» ЄСПЛ визнав цю асиметрію між Конвенцією та внутрішнім значенням і перевірив, чи може бути ситуація, яку держава-відповідач відніс до категорії “дисциплінарного правопорушення”, в сенсі Конвенції “кримінальним злочином”, тим самим вимагаючи більш високого захисту. «Критерії Енгеля» і наразі застосовуються ЄСПЛ та державами-учасницями Конвенції.

        Ще з часів справи Енгеля ЄСПЛ розробив теорію автономних понять. У випадках з автономними поняттями, порушення на перший погляд не стосується того, чи забезпечила держава сприятливі умови для здійснення права згідно з Конвенцією. Швидше за все, ця проблема виникає на концептуальному підрівні. Тобто, держава авторитетно кваліфікувала конвенційне право таким чином, що деякі його випадки явно виключаються з сфери, яку воно охоплює, хоча вони, на думку ЄСПЛ, не повинні бути виключені.

        У “семантичному” значенні стосовно автономних понять є кілька дуже цікавих аспектів, які виділяють науковці.

        Перший - це нормативний характер державних класифікацій. Згідно з міркуваннями ЄСПЛ, держава може помилитися у визначенні концепції Конвенції, незважаючи на те, що ця ідентифікація офіційно проводиться в певному законодавчому акті. Друге - це те, що називають аргументованим викликом. Він фіксує той факт, що заявник прямо не стверджує, що його права були порушені, але в першу чергу зацікавлений в оскарженні правильності певної офіційної класифікації. Це природно, якщо класифікація не є помилковою, заявник не має права згідно з Конвенцією.

        Стосовно взаємозалежності між конвенційними поняттями та вітчизняним законодавством, варто зазначити, що ЄСПЛ не вважає, що всі поняття у вітчизняному законодавстві є ідентичними аналогічним у Конвенції, але також не вважає це абсолютно невідповідним.

        Звідси можна зробити висновок, що автономні поняття використовуються ЄСПЛ у разі відсутності певного терміну чи поняття у національному законодавстві, або у разі неспівпадіння їх об'єму розуміння з тими, що визначені Конвенцією.

        Таким чином, створюючи автономні поняття, ЄСПЛ також приймає участь в усуненні прогалин національного законодавства. Отже, застосування практики ЄСПЛ дозволяє більш широко та ефективно забезпечити охорону та захист прав людини.