Посвідчення заповітів. Актуальні питання.

Питання спадкування є найважливішим у теперішній час. Чинне цивільне законодавство передбачає, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Якщо фізична особа склала заповіт, таким чином зробила особисте розпорядження щодо своєї власності на випадок смерті, і не скасувала його, то в разі її смерті спадкування здійснюється за заповітом, який є останньою волею спадкодавця.

Спадкування за заповітом поряд із спадкуванням за законом є одним з двох видів спадкування, закріплених у ст. 1217 ЦК. Термін «спадкування за заповітом» не означає протиставлення його спадкуванню за законом, а лише підкреслює заснованість такого спадкування на формально вираженій волі спадкодавця. Спадкування на підставі заповіту, хоча і зустрічається значно рідше, ніж спадкування за законом, проте саме йому віддається юридична перевага над положеннями, що визначають спадкування за законом (ч. 1, 2 ст. 1223 ЦК). Закон не забороняє успадкування однієї і тієї ж спадщини за заповітом і за законом (див. коментар до ст. 1217 ЦК).

ЦК України вперше наводить легальне визначення заповіту як особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Можна сформулювати також наступне, розширене поняття заповіту. Заповіт – це правочин, який укладається фізичною особою (заповідачем) на випадок смерті, вчиняється в передбаченій законом формі, містить призначення спадкоємця (спадкоємців), а також може передбачати інші розпорядження, в тому числі покладати на спадкоємців обов’язки щодо виконання вказівок заповідача особистого характеру.

Аналіз наведених визначень дозволяє виділити наступні ознаки, притаманні заповіту:

1) заповіт є правочином, оскільки підпорядковується загальним ознакам, властивим для останніх (дія особи, спрямована на досягнення юридичних наслідків, а саме на виникнення, зміну або припинення правовідносин; вольовий характер; вчинення суб’єктом з необхідним обсягом цивільної дієздатності; в певній формі тощо).

Традиційно заповіт вважається одностороннім правочином, на що вказує також і ст. 1233 ЦК, визнаючи заповітом розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Односторонній характер заповіту не дозволяє віднести останній до різновиду договорів. Заповіт вважається укладеним тоді, коли заповідач висловив свою волю в передбаченій законом формі. Для дійсності заповіту не вимагається, щоб особи, призначені у ньому спадкоємцями, дали на це згоду. Лише після відкриття спадщини їхнє волевиявлення матиме значення – вони або приймуть спадщину за заповітом, або відмовляться від її прийняття. В цьому випадку матиме місце інший правочин – про прийняття (відмову від прийняття) спадщини, який також є одностороннім. З одностороннього характеру заповіту випливає така його ознака, як можливість його зміни або скасування заповідачем у будь-який час.

Разом з тим ст. 1243 ЦК надає право подружжю скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Причому у разі смерті одного з подружжя інший з подружжя не вправі відмовитися від спільного заповіту, а на майно, що є предметом спільного заповіту, нотаріус накладає заборону відчуження. Такий заповіт вже не володіє класичними ознаками одностороннього правочину, але не може бути визнаний і договором внаслідок відсутності домовленості про його укладення зі спадкоємцем;

2) заповіт є особистим розпорядженням, складення якого можливе лише самим укладачем. Вчинення заповіту через представника не допускається (ч. 2 ст. 1234 ЦК). Вчинення заповіту під впливом волі третіх осіб тягне за собою недійсність цього правочину як такого, що укладений з пороком волі (ч. 2 ст. 1257 ЦК України);

3) заповіт – це розпорядження, зроблене на випадок смерті. Тільки з часу відкриття спадщини особи, вказані у заповіті спадкоємцями, набувають право вступити у спадкові відносини. Слід підкреслити, що не будь-яке розпорядження, зроблене на випадок смерті, слід вважати заповітом. Так, договір страхування життя на користь третьої особи хоча і є розпорядженням фізичної особи на випадок своєї смерті, регулюється нормами не спадкового, а зобов’язального права, і не може бути визнаний заповітом.

Водночас заповіт не має ознак правочину, який вчиняється під відкладальною обставиною (ч. 1 ст. 212 ЦК), тобто не відноситься до числа умовних правочинів. Даний висновок заснований на двох основних аргументах: а) наявність обставини у правочині, який вказаний у ч. 1 ст. 212 ЦК, означає те, що певна обставина може настати або не настати. Смерть же є явищем природним і незворотним, тобто таким, що неодмінно настане, невідомим залишається лише час його настання; б) обставина в умовному правочині ніколи не має основоположного значення. Це виявляється в тому, що якщо сторони правочину не поставлять його виникнення або зміну в залежність від настання або ненастання тих чи інших умов, даний правочин все одно матиме юридичну силу. Складання ж заповіту саме на випадок смерті є обставиною необхідною, а не випадковою, оскільки саме зі смертю спадкодавця пов’язується відкриття спадщини і виникнення для спадкоємців за заповітом реальної можливості прийняти спадщину;

4) заповіт є правочином, який складається з суворим дотриманням форми. Цей акт повинен бути обов’язково складений у письмовій формі і посвідчений відповідною посадовою особою. Винятки становлять випадки посвідчення секретних заповітів, що здійснюється нотаріусами без ознайомлення з текстом заповіту (ст. 1249 ЦК України). Недодержання форми заповіту та вимог щодо його посвідчення тягне за собою визнання заповіту нікчемним (ч. 1 ст. 1257 ЦК України);

5) основним змістом заповіту є призначення спадкоємця або спадкоємців, а також визначення юридичної долі майна (прав та обов’язків спадкодавця), що виступає об’єктом спадкового наступництва. Однак поряд з призначенням спадкоємців заповідач може в тексті заповіту зробити спеціальні розпорядження – заповідальний відказ (ст. 1237 ЦК України), покладення (ст. 1240 ЦК України), призначити виконавця заповіту (ст. 1286 ЦК України), підпризначити спадкоємця (ст. 1244 ЦК України), встановити сервітут (ст. 1246 ЦК України).

Крім того, заповідач має право покласти на спадкоємців обов’язки щодо виконання вказівок немайнового характеру, наприклад виразити волю щодо місця та обряду його поховання (ч. 1 ст. 1240 ЦК). Слід, проте, мати на увазі, що заповіти, які складаються виключно з розпоряджень немайнового характеру, визнаються недійсними.

В умовах війни низка нотаріальних дій спрощується, а коло тих осіб, які мали повноваження на посвідчення документів, розширюється. Це стосується і складання заповітів та прийняття спадщини.

Найперше, що потрібно знати про заповіт, що він не є документом, що посвідчує відчуження майна. Тобто все, що ви заповідаєте іншим особам, залишається у вашій власності. Заповіт у будь-який момент можна скасувати та змінити. Кожен наступний заповіт скасовує попередній.

Згідно зі статтею 1233 Цивільного кодексу «заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті». Тобто людина має право скласти документ, яким вказує, що і кому зі свого майна заповідає після смерті. Заповіт у будь-який момент можна скасувати та змінити.   Кожен наступний заповіт скасовує попередній.

Ця процедура до запровадження в Україні воєнного стану (за деякими винятками) була суворо нотаріальною дією, тобто мала бути написана нотаріусом на відповідному бланку, внесена до реєстрів і у відповідний спосіб посвідчена.

Нотаріуси, посадові, службові особи встановлюють особу, що звернулася за посвідченням заповіту чи довіреності, та перевіряють її цивільну дієздатність.

Повну цивільну дієздатність має фізична особа, що досягла 18-річного віку (повноліття). Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, що досягла 16-річного віку і працює за трудовим договором, фізичній особі, яка займається підприємницькою діяльністю, а також неповнолітній особі, що записана матір'ю або батьком дитини. У разі реєстрації шлюбу до досягнення повноліття фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. На підтвердження набуття неповнолітньою особою повної цивільної дієздатності посадовій, службовій особі подаються відповідні документи (трудовий договір, виписка з наказу про призначення на посаду, свідоцтво про державну реєстрацію фізичної особи - підприємця, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження дитини тощо). У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття, припинення дії трудового договору або припинення фізичною особою провадження підприємницької діяльності набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Встановлення особи здійснюється:

• громадянина України - за паспортом громадянина України, паспортом громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичним чи службовим паспортом, тимчасовим посвідченням громадянина України, виданим у зв'язку із втратою паспорта, тимчасовим посвідченням громадянина України, виданим у зв'язку з набуттям громадянства України, посвідченням особи на повернення в Україну;
• іноземця та особи без громадянства - за національним паспортом або документом, що його замінює, та документом чи реєстрацією паспортного документа, які підтверджують законність перебування особи в Україні (посвідка на постійне або тимчасове проживання, реєстрація паспортного документа чи довідка компетентних органів про звільнення від реєстрації на підставі міжнародних договорів, учасником яких є Україна);
• біженця - за посвідченням біженця.

Посвідчення водія, посвідчення особи моряка, особи з інвалідністю чи учасника Другої світової війни, посвідчення, видане за місцем роботи особи, не можуть бути використані для встановлення особи, що звернулася за посвідченням заповіту чи довіреності.

Фізична особа віком до 16 років встановлюється за свідоцтвом про народження за умови письмового підтвердження батьками (одним із батьків) особи їх дитини та своєї особи.

Начальники установ виконання покарань та слідчих ізоляторів під час посвідчення заповітів і довіреностей встановлюють особу та перевіряють її цивільну дієздатність у порядку, передбаченому для таких установ.

Кабінет Міністрів України ухвалив постанову №209 «Деякі питання державної реєстрації в умовах воєнного стану та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 р. № 164», а 19 березня набрав чинності наказ Міністерства юстиції України № 1118/5 від 11.03.2022 року «Про затвердження Змін до деяких нормативно-правових актів у сфері нотаріату», які вносять зміни до порядку вчинення нотаріальних дій, що стосуються, зокрема, і заповітів.

Під час дії воєнного стану нотаріусам дозволено посвідчувати довіреності та заповіти, засвідчувати справжність підпису на документах без використання спеціальних бланків нотаріальних документів, на звичайному папері. На білий бланк за допомогою комп'ютерної техніки мають бути нанесені реквізити нотаріуса: зображення Державного Герба України, прізвище, власне ім'я, по батькові (за наявності), найменування державної нотаріальної контори (для державного нотаріуса), адреса робочого місця, номер телефону, адреса електронної пошти.

Що стосується обов'язку нотаріусів реєструвати довіреності та заповіти у Єдиному реєстрі довіреностей та Спадковому реєстрі, то відповідна вимога закону на сьогодні зберігає свою чинність. Однак, в умовах воєнного та надзвичайного стану, за відсутності безперешкодного доступу до державних реєстрів, посвідчення заповітів та довіреностей може відбуватися без реєстрації, з подальшим внесенням до реєстрів відповідних відомостей протягом 5 робочих днів з дня відновлення доступу.

ВАЖЛИВО! З огляду на воєнні дії та відсутність працюючих нотаріусів у певних регіонах цивільним кодексом передбачена можливість посвідчення заповіту не тільки нотаріусом. 

• Заповіт може бути посвідчено посадовою особою органу місцевого самоврядування у разі якщо у населеному пункті немає нотаріуса.
• Заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та осіб з інвалідністю, може бути посвідчений головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та осіб з інвалідністю.

• Заповіти військовослужбовців Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також працівників правоохоронних (спеціальних) органів, органів цивільного захисту, які залучаються до здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії іноземної держави, можуть посвідчуватися командиром (начальником) цих формувань (органів) або іншою уповноваженою таким командиром (начальником) особою з подальшим надсиланням таких заповітів через Генеральний штаб Збройних Сил, Міністерство оборони, відповідний правоохоронний (спеціальний) або інший орган до Міністерства юстиції або його територіального органу для забезпечення їх реєстрації нотаріусами в Єдиному реєстрі довіреностей, Спадковому реєстрі.

Заповіти осіб, які перебувають під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України посвідчуються капітаном морських або річкових суден.

Заповіти осіб, які перебуває у пошуковій або іншій експедиції - начальником цієї експедиції.

Заповіти осіб,  які тримаються в установі виконання покарань, та особи, які  тримаються в слідчому ізоляторі - начальник такої установи.  

 Посадові, службові особи при посвідченні заповітів і довіреностей зобов'язані зберігати нотаріальну таємницю та не розголошувати відомості, отримані під час їх посвідчення. Обов'язок дотримання нотаріальної таємниці поширюється на осіб, яким про посвідчення заповіту та довіреності стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків чи іншої роботи, на осіб, залучених для їх посвідчення як свідків, та на інших осіб, яким стали відомі відомості, що становлять предмет нотаріальної таємниці.

Посадові, службові особи зобов’язані:

• роз’яснити фізичним особам, від імені яких посвідчуються заповіти і довіреності, їх права і обов'язки, попереджають про наслідки їх посвідчення для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду;
• перевірити відповідність посвідчуваних заповітів і довіреностей вимогам закону; встановити дійсні наміри особи (правильне розуміння нею значення, умов правочину та його правових наслідків), що звернулася за посвідченням заповіту чи довіреності, до їх посвідчення, а також відсутність у неї будь-яких заперечень щодо кожної з умов правочину;
• попередити про правові наслідки посвідчення заповітів і довіреностей;
• роз'яснити порядок скасування та складення нового заповіту, скасування довіреностей;
• скласти у разі потреби проекти заповітів чи довіреностей на усне прохання фізичних осіб;
• посвідчують заповіти і довіреності на усне прохання фізичних осіб.

Посвідчення вказаних заповітів здійснюється за умови присутності не менш як двох свідків. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю.

Свідками не можуть бути:

1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;

2) спадкоємці за заповітом;

3) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

Переваги наявності заповіту:

• заповідач може самостійно визначити коло осіб, які будуть спадкувати його майно після смерті;
• заповідач за свого життя може визначити частки кожного спадкоємця у спадковому майні (дітей, онуків т.п.) чи конкретно вказати, хто та яке майно буде спадкувати. Завдяки цьому після смерті особи її родичі зможуть уникнути деяких конфліктів, протиріч щодо поділу спадку між собою;
• право власності на майно переходить до інших осіб (спадкоємців) лише після смерті цієї особи, що дає можливість заповідачу у будь-який час скасувати заповіт, зробити новий чи внести певні зміни до вже посвідченого;
• незначна вартість послуг нотаріуса з посвідчення заповіту, порівняно з договором дарування, договором довічного утримання.

Можливі недоліки заповіту:

• передбачений механізм визнання заповіту недійсним в судовому порядку;
• незважаючи на волю заповідача та визнане в заповіті коло спадкоємців, слід розуміти, що закон захищає деякі категорії осіб та передбачає отримання ними обов’язкової частки в спадщині, навіть якщо вони взагалі не згадуються в заповіті;
• незнання особою про наявність заповіту на її ім’я, що може призвести до пропуску строку для прийняття спадщини) тоді такий строк слід поновлювати в судовому порядку).

Підсумовуючи, варто знати, що нюансів у питанні складання заповіту є ще багато та переважно вони пов’язані з обізнаністю спадкоємців про існування заповіту, зокрема, а також з обізнаністю про порядок спадкування, загалом.

Звичайно є багато особливостей, що стосуються укладання та складання заповіту (документів). Для отримання більш детальної інформації в кожному випадку радимо звертатися до фахівців, зокрема, до нотаріусів. Після детальної консультації ви зможете обрати оптимальний варіант в кожній ситуації.