Рівні права доступу до дитини матері та батька у розрізі Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей

Захист прав дітей є одним з основних завдань держави. Незалежно від громадянства, кожна дитина має широкий спектр прав, зокрема право на здорове зростання, духовне формування, на любов та піклування обох батьків.

Попри те, що батьки мають юридично закріплені рівні права і несуть рівні обов'язки щодо своїх дітей, конфліктні ситуації й непорозуміння між ними часто призводять до викрадення дитини одним із батьків, зокрема незаконного утримування або самовільного вивезення до іншої країни.

Саме тому, особливо важливим є міжнародно-правове врегулювання питань захисту дітей від наслідків їхнього незаконного переміщення та створення дієвої процедури для забезпечення їх повернення в країну постійного проживання.

З цією метою в рамках Гаазької конференції з міжнародного приватного права розроблено Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, якою встановлено міжнародно-правовий механізм мирного та впорядкованого повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують.

Відповідно до цілей Гаазької Конвенції її суть полягає в тому, що питання зміни місця проживання дитини або переміщення дитини на необмежений час в інше місце, зокрема вивезення її до іншої держави не можуть вирішуватися одноосібно одним із батьків: дитина, вивезена без відома та без згоди іншого з батьків, має бути негайно повернута в державу свого постійного місця проживання, і лише після повернення дитини компетентний орган саме цієї держави має прийняти рішення про визначення місця проживання дитини та участь у її вихованні батьків.

Відповідно до ст. 141 Сімейного Кодексу України визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 цього Кодексу.

Статтями 15, 16 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.

Відповідно до ч. 3 ст. 313 Цивільного Кодексу України визначено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Тимчасовий чи постійний виїзд дитини за кордон має відбуватися лише за погодженням з іншим із батьків, якщо він не позбавлений батьківських прав. Тобто зміна країни проживання дитини вимагає узгодження з іншим із батьків (а у деяких державах за відсутності іншого з батьків - дозвіл суду), адже такий переїзд, як правило, спричиняє зміну режиму спілкування дитини з другим із батьків, порядку участі у вихованні дитини, а також зміну звичного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.

Таким чином, виїзд дитини в супроводі одного з батьків або в супроводі осіб, які уповноважені ним, за межі України без згоди іншого з батьків може вважатися порушенням права піклування про дитину та бути підставою для застосування процедури повернення дитини відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.